вої, спертої на золоті, демократичної акції, предвиджуваної Липинським. Чи ця небезпека, указана Липинським, не є тепер для нас основною, так би мовити, генеральною небезпекою? То хіба та спадщина Липинського є неактуальною?
Чи може концепція провідної верстви з ясним образом державницького усвідомлення не є актуальною в зіставленні з концепцією політичного самовизначення через самоусвідомлення „суверенного народу”, на небезпечне вістря якої українська демократія таки змушена буде покласти найделікатнішу проблему відбудови держави; (плебісцит), хоч якби вона сьогодні того не уникала?
Бо не прийняти вимог світової демократії щодо референдумів, плебісцитів, контролі через „суверенний нарід” вона ніяк не зможе, інакше вона зійшла б з засад демократії, як доктрини. Не забуваймо, що за умовин демократичної влади в Москві в січні 1918 р., українці не мали б четвертого універсалу. Це істина, яку не можна забувати. Нехай, наукою для українців буде і той факт, що і проголошення Української Народньої Республіки за III. Універсалом змогло статися тільки тоді, як в Москві демократичного по владі партнера не стало. До того ж часу українська демократія в рямцях автономії імперського Всеросійського революційно-демократичного фронту покірно трималась.
Оці реальні труднощі для української демократії відбудувати державу все підкреслював Липинський і застерігав перед цією небезпекою цілий український політичний світ, відкривши істину, що ніде в світі держави не розбудовувались на основі „народнього суверенітету”, на базі „народоправства”. Всюди носієм національно-політичної свідомости і державним будівничим була, є і буде, не виключаючи і демократично-устроєвих суспільств, провідна верства кожної нації. Відбудова і побудова держави на засадах реалізації гасел „суверенности народу”, „народоправства”, всенародних референдумів”, на думку Липинського є безумством. А леґенду про більше як сумнівну законність і леґітимність уряду понад сорокарічної давности
