думати инакше. Добра не сподїватись їм. На те нехай не вдаряють, що у льохах Хмельницького скарбу є багато наховано, то ще надовго, мов, хватить прожити, як знайдуть його, як льохи одкриють ті. Бо то оден льох начинаєть ся з Мурованки та звідси йде аж у Тясмин річку, сюдою по воду козаки ходили за Татарву ще; другий льох іде з осадьби Хмельницького, тож до Тясмину йде, тіко внизу сомикаєть ся. У цих льохах Орловський з діяконом усе шукали кладї теї: молебнї правили, з коровгами йшли до льохів. Та тіко увійти нї в оден нїхто не ввійшов, раз через те, що там заклепи великі, стїни чавунні і двері однакові як і стїни, не знайдеш, де саме одчиняють ся, а вдруге дух там такий, що диханіє забиває. Діякон усе хвали Хмельницького шукав — булави б то. Казав, що й кладї нїякої не взяв би, аби добути булави: така то вже вона коштована дуже. Треба мабуть булави до голови, щоб що знайти. Дурницею тепер не вживеш. Було лихолїття, лихолїття треба й сподїватись, казав і кажу се частодихання.
- Проказував Йван Пушкар, лїт багато, більш сотні.
Що тиї мови про Муровану церкву! Той каже, що вона церквою й здавна була та з неї банї позбивав пушкою Юрко, як стрелив з камінної гори і тим то вона шутою зосталась і на досї. Той каже, що се не церква, а костьол перероблений на церкву, або якийсь инчий будинок перероблюваний то на костьол то на церкву — коли кого як мордувало, а на церкву вона нїколи не закладалась би то. Є такі, що на неї кажуть, бить-то вона перероблювалась то на церкву, то на костьол з замчища Хмелевого, або тодїшньої кріпости, бо й бійницї у стїнах позоставались і вікна не задля світу пороблені, як то повинно бути в церкві, а скоріш пороблені на пушки. Звуть її й порохівнею, і льохом, і конюшнею, не то що. Кажуть і так, що се не церква таки була, а двірець Хмелїв, та вже либонь, у двірцї меж світлицями була й церква — у самих покоях би то, звичайно як от буває у великого чоловіка, бо Хміль же мав і булаву і за князя правив. Та все то кажуть, а воно казаному краю не має. То тіко вигадки людські: тїсно, сутужно стало жити, то й сердять ся на Хмеля і глумлять ся й з церкви його; перевертають її то на конюшню його, то на арсенал. А не бійсь: як збунтувались ось проти начальства, як завзялись на писаря свого, щоб скинути з місця його, то й старого Хмеля згадали — „не смиримось, кажуть справникови та муровому, не залишимо дїла, поки на нашому не стане: і Хміль не поклав булави, указують їм, поки Ляхів геть не рішив!“ От як обпирають ся перед начальниками… У людей тепер десять пе-
