ла, а бредуть. Та вже шось инче й попи надумали, бо Грабовський, скоро став зараз за Дирдовським, так і росповів про російські порядки. Росердив ся старий, що на осадьбі Хмельницького памятника йому нї ґубернатор нї митрополит не розрішили строїть і другому попови під хати ту осадьбу віддали, як другого попа вкинули до йоге; кого де стріне розказує було все: „Конюшнї будуть строїть Богданови, а не памятники в його резіденції. А те, мовляв, і забули, що Росія була без України і що стала з Україною? Смітнище-ж було, а не держава!“ Аж сплюне було разів скіко старий. Раз скинув шапку і давай просить людей складатись на памятника без дозволу, але люде тіко плечима звигнули. Петренко не втерпів і пожалїв ся до митрополїта на його. Хоч нїчого й не було йому за се, бо швидко несподївано якось вмер. А мужики дізнались про Росію краще ще, як знали попереду. Пан Микола Йванович[1], що у Варивона Коцура ще з замолоду жив місяцїв зо-два та дознававсь тут про Хмельнищину і списував усе у книги свої, нагадував про сї порядки і тодї, та вже тепер друге зайшло. Грабовський краще пояснив; та тіко що з нашого брата хочуть? Йому хай і земля валить ся! Аби їсти було що, все байдуже. За батогом ідуть собі побратчики Михалівські, усе тіко шось потовмачать про старовину, як збируть ся до ради. Хотять вічний спомин Хмельницькому найнять та школу на його ймення зробити. Кострицький Зїниць на сходї не втерпів, як просили грошей на школу Хмельницькому, та таки додав: „Хай, каже, й Чаплїнському буде школа, все одно, аби дурними не були довше“, бо тож либонь Чаплїнський убив сина Хмельницького й його самого кістки з пушки вистрелив.
- Записано теж з гурту.
Колись, рік ва 15 тому, ми з Фором та з Оникієм Кириченком та Гуголькою — були у Ведмедівцї на ярмарку. А там якийсь чоловік — знать здалека — побачив нас тай питає:
— Звідкіля ви?
— З Суботова, кажем.
— А які то в вас три криниці є? Чи далеко, чи близько одна од одної?
— Є кажем, і близько вони, покупі собі.
- ↑ Костомаров, що заїздив до Суботова, збираючи відомости про Хмельницького.
