„Ой Боже наш милостивий
Помилуй нас з неба
Зруйновано Запоріжжа
Буде колись треба!
Ой ходїмо, братця,
Царицї просити
Чи не дасть нам землички
Віку де дожити!
Ой прийшли всї до царицї
Уклонились низько:
Оддай, мамо, землю
По наші границї.
Оддай нашу землю
Од Богу до Богу
По нашу границю
Бендерську дорогу.
— Ой як би ви, хлопцї,
Нам вірно служили
Далиб вам степи-лимани
Щоб рибу ловили, справляли
— Ой спасибі, Катерино, [жупани.
Та за тую ласку,
Що ми їли на Великдень
Гречаную паску“[1].
Та й то голосом не зведу. З замолоду я старшинував був. Звісно, тодї не ті вжитки були, що тепера: тодї не двома коровками орали, або конячинкою, як тепера орють, а волів дві або й три парі запрягали в плуг — та ще й яких! То й жилось і старшинувалось, та й то ще не так, як треба було: не дурно-ж Запоріжцї-козаки ще й тодї за землею добивались… А тепера такі вжитки — прости, Боже, гріха, — що годї що й казати. Не до співів! На лиху матїр вони, як дїтись нїгде. Ще як старшинував, то того вряду беседи[2] такі були, а вже на беседї без співу не буде. Піснї я любив, та не дотепний був заспівати. А вже Василь оцей, що не подалецї мене живе, Стець, вдатний до сього був.
