Тіко прискучить менї у волости коли, або на беседї де засидюсь, так і посилаю за Василем.
— Діло є, позви Василя! гукну на десятника. А він вже знає, яке то дїло і якого Василя треба. Василь прийде.
— Бояв ся, каже було, щоб у холодну не закинули, та й роботу покинув, прийшов. А з його робітник — не суди, каже, Боже.
— На, лишень, тобі за слухянство чарку, скажу йому, та дві зряду, та ще й косарських. Василь і повеселїє.
— „Ой Боже наш милостивий“, почну йому, а він уже не подасть ся. Так утне, що менї потраплять за ним добре треба, щоб улучить у голос. А вже Харка, Нечая або Мороза, Чалого або що, то я нїяк не зугарен був заспівати. Слухаю тіко було, як Василь виспівує. Він усе цих любив співати. Заспіває, було, ще й роскаже. Я слухаю розважаюсь і розважусь, було, хоч який буду.
Про Хмеля ж піснї отак і не доводилось чувати. Про його, мабуть, і піснї доброї не складено: не до любови був таки старий. Піддати піддав Україну під Росію, а покращати од того мирови не покращало нїчого: били однаково і під Росією як і під Ляхами, злиднїєм, дурнїщаєм і досї, і все що день та гірше! Кажуть було старі люде, що козаки та гетьмани знали, що на Вкраїнї люде подоживають ся до такого, шо вже далї нїяк гірше жити, тай понаховували скрізь у землї багато усякого скарбу: грошей, золота, намистів і всякої кладї, — щоб, мовляють, як прийде той час, то щоб у землї собі шукати добра усякого. А я так собі думаю: чи ритимуть люде землю, чи нї, а буде колись таке, що дориватимуть ся до чогось другого, будуть таки добиватись правів Хмельницького. Кажуть, що в його церкві — у мурованій — є кладь несчислима, саме золото попід підвалинами. Навмисне через те й затоплена у землю глибоко. А в якійсь каломнї, либонь, шкатулка є, а в нїй ключі од льохів, плани та описи усякої кладї, яка де є на всїй Українї. Там десь і права позамикані. Орловський, що попував у Суботові, лїт сорок уже тому буде — показував ті плани і по них знаходив усї ходи Хмельницького, а кладї не взяли — час ще не вийшов. Найпаче Орловський добивав ся до льохів Хмельницького, бо там би то найбільш показано схованки. Один льох починаєть ся з самої церкви мурованої та йде попід Хмельницького дворищем, де оце саме вистроїв ся піп „горянський“, з мурованої церкви, єго перерізало провалля, де оце тепера йде шлях меж церквою та поповим дворищем. То дїрку, що вела під церкву, самі люде засипали, а ту дїрку, що йшла під дворище Хмельницького, тепера вже попівське, нїхто не засував; так вона собі й була. Дїти у їй усе грались, та од дощу з дороги ховались люде. Аж не швидко вже, якось по веснї, земля над тею дїркою обвалилась і зага-
