— Ой як же мені да, милеє браття,
З вами не журить ся:
Що вже підо мною коник буланенький
Почав становить ся.
Ой як же менї та і не журить ся,
Що на серденьку туга —
Що я покидаю в славнім Жаботинї
Свого вірного друга.
Ой у лузї та при берези
Та зацвіла калина:
Побила Харка, побила сотника
Да лихая година.
Оттак воно усе дїєть ся з тею лихою годиною. Спитай кого у самім Жаботинї, це-ж ось не далеко звідси, рукою подать, чи хто хоч мення Харкове знає, чи хто згадає коли його, а він же лишив там свого вірного друга, не то товариша. Зрадники всї — от що!
Ой був в Сїчі козак старий
На прізвище Чалий,
Вигодував сина Саву
Ляшенькам на славу.
— Та дивись ти, старий Чалий,
Що Сава, твій син, робить:
Зібрав він нас
Та в кайданах водить.
— Нехай водить, нехай водить,
За те він добре знає:
Хто його спіймає,
Той йому згадає.
Тай поїхав пан Сава
В Немир по обідї;
Тай приїзджає пан Сава
Й із гостей до дому.
Та питає челядоньки,
Чи все гаразд дома?
Та питає челядоньки,
Чи все гаразд дома.
Усе гаразд, усе гаразд,
Тіко одно страшно:
Виглядають із-за гори
Запорожцї часто!
А Сава такий був, що його нїхто не міг узяти. Запорожцї-ж хотїли вбити за те, що до Ляхів пристав, та не враджували собі, як його спіймати. А був у Савки годованець Гнатко. Колись з батьком Савка виїздив у поле на охоту, та набачив у снїгу дитину. Кругом неї сніг ростав. Савка хотїв ростоптать дитину, та старий не дав; звелїв узяти до дому та годувати, щоб чобіт їм чистив, як виросте. Він виріс і в Сїч утїк.
І зібрались в Сїчу козаки
І стали гадати:
— Ой як би нам пана Саву
У руки узяти?
Стоїть Гнатко за плечима,
Стоя обізвав ся:
— Ой я добре Саву знаю,
І сам упіймаю.
Ой був в Сїчу старий козак,
Тай віри доймає,
Скида з себе жупан синїй,
Гнатка одягає.
