Крикнув на малого,
На джуру старого:
— Сїдлай коня, хлопче,
Сїдлай вороного.
— Сідлай коня, хлопче
Сїдлай вороного:
А під мене сїдлай, джуро,
Старого гнїдого.
— Підтягай, хлопче-джуро,
Із туга попругу,
Бо йде Ляха сорок тисяч
Буде нам велика потуга.
Не вспів козак, не вспів Нечай
На коника спасти;
Да став Ляшків-панків,
Як снопиків класти.
Не вспів козак, не вспів Нечай
На коника сїсти;
Да став Ляшків скурвих синків
Як капусту сїкти.
Оглянув ся козак. Нечай
На правеє плече:
Позад його коня гнїдого
Крівава річка тече.
Ой стиснув козак Нечай
Тихо поводами;
Не черкнув ся кінь гнїденький
До землї ногами.
Ой спіткнув ся кінь гнїденький
На суху печину:
Ой упіймали Ляхи-панки
Нечая за чуприну.
— А чи це цей Хміль
Що по меду грає
А чи це той Нечай
Що Ляшків збавляє?
— А чи це той Хміль
Що по тичинї вєть ся?
А чи це той Нечай
Що з Ляхами бєть ся?
І зібрались козаченьки
Тай стали гадати:
Деб же цюю головоньку
Її поховати?
Поховаймо, милеє браття,
У лядськім костьолї,
А одправим Службу Божу
В церкві на престолї.
Таки душа своєї молитви бажа! Кортїло й себе не забути й Ляхів не дражнити. А може козаки на памятнеє їм козака в костьолї сховали. Щоб не забував Лях козака. Та тодї, правда, крутили на всї лади; з церкви костьол робили, а з костьолу церкву перероблювали. Й Хмельницький: який був, а й той… Мав батькову церкву святого Михайла, а на ласку людську кріпость на костьол повернув, а потім на церкву, поки не рішив Ляхів чисто.
- Співав тай росказував Василь Стець Кириченко, лїт 90.
До Очаківської зіми менї вже, кажуть було мати, десять лїт було. Баба — материні мати — ще й після зіми теї живі були. Які страхіття було росказують баба й мати покійниці! За Татарву, під Хмельнищину та й гайдамацтво не знаєш було, кажуть, хто до тебе в хату зайде: чи Татарин, чи козак, чи гайдамака: чи свій чи чужий. Були ще аленькі мати. А їх семірко од батька сиріт зосталось у баби. А це
