дрібного селянського господарства розвивало ся княже та боярське велике хазяйство, що орудувало працею, холопів і закупів, в великім числї. Напр. оповідаєть ся, як князї розграбили двір княжий в Путивлї й забрали там сїмсот душ „челяди“ (невільників)! „Руська Правда“ новійшої редакції, зібрана десь коло 1120 р., дуже добре відбиває у собі такі тодїшнї господарські і громадські порядки: на кождім місцї в нїй стрічаємо постанови про невільників, про законні і незаконні способи поневолення, про законну і незаконну лихву, про закупів і відробітку довгу, про утечу невільників і способи їх відшукування. Видко, що довг і поневоленнє стали прикметою сього часу.
Се викликало велике незадоволеннє між людьми. По смерти Святополка в Київі счинило ся повстаннє: люди кинули ся бити Жидів, з котрими вів ріжні дїла покійний Святополк, громили також урядників і взагалї богатих людей. Настрашені бояре покликали на київський престіл Мономаха, як найбільш любленого в народї князя, щоб завів спокій. Мономах прийшов до Київа і першим дїлом зробив постанову про меньший процент від позичок. Се показує, звідки йшло те невдоволеннє народа на богатих. Правда, що і по сїм Мономаховім зменьшенню процент зіставав ся дуже високий (вираховують його на двадцять процентів по теперішньому, але се не певно, бо монетна система тодїшня не зовсїм для нас ясна).
Все се дуже підірвало економічну силу Поднїпровя й приготовило культурний і полїтичний упадок тодїшнїх українських центрів.
32. Відокремленнє земель і земський устрій. Любецькі постанови 1097 р., хоч не дуже сповняли ся, являють ся важним показчиком полїтичних обставин: виявляють упадок, банкроцтво тих старих змагань до збирання Руської землї. Признаючи, що кождий князь повинен мати і тримати свою батьківщину, старші князї тим самим признавали, що нема чого думати повиганяти молодших князїв з їх волостей та зібрати всї до купи так як колись збирав Володимир або Ярослав. Правда, проворнїйші князї не залишали і далї нагоди, причепившись до якої небудь приключки, відібрати волость у слабшого свояка і зовсїм полишити його з нїчим. Та проте все таки входить все глубше в житє правило, що кождий князь повинен мати якийсь удїл в спільній дїдизнї княжого роду, а перед усїм має право на свою батьківщину. Се було на руку поодиноким землям, що добивали ся свого відокремлення під управою місцевого княжого роду. Земля, держачи ся якогось княжого роду і пильнуючи щоб не дати нїкому вигнати його з батьківщини, здобувала тим собі окремішність. Вона в такім разї могла бути певна, що иньші князї не будуть мішати ся в
