тові вірші, і з шкільної драми часом виходили річи живійші й інтереснїйші. Така наприклад драма „Милость Божія Украину отъ неудобь носимыхъ обидъ лядскихъ черезъ Богдана Зѣновія Хмельницкого свободившая“, написана 1728 р. при нагодї відновлення гетьманства. Вона не тільки будила спомини тої великої доби, але й зачіпала ріжні сучасні справи, відносини України до Росії. Драма Ґеорґія Кониського: „Воскресеніе мертвих“ (1747) зачіпали справи суспільні, становище селян-підданих. Були жартовливі інтермедії — побутові народнї комічні сценки, писані народньою мовою, що вставляли ся в перервах шкільних драм для розвеселення публїки. До наших часів дійшли в рукописях такі сценки писані Митрофаном Довгалевським в 1730-х і тимже Кониським в 1740-х роках, справдї досить живі й цїкаві: вони виводять з комічного боку ріжні типи сучасної України та иньших народностей. Пізнїйші Українцї ставили дуже високо сї інтермедії, прирівнювали до творів світових коміків Плявта і Мольєра, але нїчого з того не могло тепер пройти в друковану книжку, через московську цензуру. Лїтературна творчість українська нидїла, зістаючи ся в ужитку рукописнім, а й всякий взагалї видавничий рух на Українї нидїв і завмерав, відступаючи перед конкуренцією видавництв великоруських, і українська книжність все більше тратила впливи і значіннє перед новими великоруськими впливами.
Теж саме було і з шкільною освітою, і з тих же більше меньше причин. Головним огнищем сеї освіти і взагалї культурного руху українського була київська академія. Після свого упадку в 1660-х рр., як її московське правительство трохи не закрило, — вона наново упорядкувала ся, поширила свою програму на взір католицьких, головно єзуїтських академій, і 1694 р. одержала від московського правительства потвердженнє титула і прав академії. Отсї часи гетьманства Мазепи, щирого покровителя українського культурного житя (як тодї сю культуру розуміли) були добою найвищого розвитку київської академії. З неї вийшло богато людей, які зайняли перші місця в лїтературнім, церковнім і полїтичнім житю тодїшньої України і Московщини. Потім майже до самої половини XVIII в. вона зіставала ся головною школою для освіченого українського громадянства — не тільки духовного, а й світського. Гетьман Апостол, потверджуючи маєтности академії, зве її школою „всьому суспільству нашому благопотребною, де сини малоросийські в науках свобідних мають наставленіє“. Справдї, переглядаючи реєстр учеників академії того часу (1727), бачимо між ними хлопцїв майже з усїх значнїйших старшинських родин; звичайно бувало в академії більше світських нїж духовних, і виходили вони потім на ріжну світську дїяльність. Через те київську академію дуже цїнено
