кайлом вугіль… Часто згадували вони покійну Марусину матір, і це були такі сумні, такі солодкі розмови.
Але ще більше розмовляли вони про свої заміри. Тими замірами вони жили, ті зиміри звеселяли їм важке та хмурне життя.
У Максима була одна мрія. Він був безземельний, і йому здавалося, що нема більшого щастя над те, коли чоловік має клапоть поля. На шахти він пішов тим, що ніяк було хазяйнувати, а якби хазяйнувати можна було, то залюбки кинув-би він шахти. І ото розмовляючи одного разу так увечері, він звірив дочці свої мрії.
— Знаєш, Марусе, що я думаю?
— А що, татку?
— А добре було-б жити не тут і не ходити в шахту, а жити дома у своїй хаті та господарювати як треба.
— Ой і гарно-ж було-б! — скрикує Маруся й оченята в неї блищать.
— Еге, гарно… — каже. Максим — Якби то зібрати грошей хоч трошки та купити поле…
— Ой купіть, татку, купіть!
— Не дуже швидко й купиш! На це треба грошей. Та ще хіба з самим полем що зробиш? Треба ще й струменту скільки, пару волів або хоч коняку…
