лись була вона хазяйка, а як умер чоловік, пішла ходити по-наймах та й ходила вже років з десяток. Максим знав, що вона могла-б пособити йому і залюбки пішла-б до його, бо в його хаті була-б вона не за наймичку, а за господиню.
— Та на віщо-ж її брати? — сперечається Маруся. — Наче я сама не впораюсь! Та я і вдень, і вночі робитиму.
— Ну, воно трохи важкенько без відпочину день і ніч робити, — сміється Максим, — а баба Оксана тобі шкоди не зробить, а порядок дасть, бо ти порядку не знаєш.
— Та вже хай приходить! — говорить врешті Маруся. — Вона несердита.
Отаке надумали батько з дочкою та й завзялись досягати свого.
Вони зосталися на шахтах і так прожили ще два роки. Увесь цей час одно марили вони про те, як вони колись житимуть, та трохи не що-вечора вишукували вони все нове, цікаве в цій справі та розмовляли про його. Тими мріями та розмовами кращало життя Максимові та Марусі, а без їх воно було-б дуже невеселе, бо й батькові, й дочці доводилось багато й важко робити. Якби не було в їх надії, що тією
