Маруся мовчала. Вона ніяк не могла зрозуміти, звідки взялася вода заливати шахту, коли скрізь було сухо. Та вона недовго про це думала. Инша думка вразила її: у тій шахті робив її батько, — то це й його залило? Ця думка вдарила її, мов стрель стрельнув, і вона трохи не впала.
— Ой, Марусю, яка ти бліда-бліда стала! — скрикнула Галька, підбігаючи до неї. — От добре, що мій батько не в новій шахті, а то лихо було-б! А твій Марусе, в якій?
— У новій…
— От бідна ти!.. — пожаліла Галька. — Ходімо-ж туди!
— Ходім! ходім! — одразу стрепенулася Маруся, вхопила Гальку за руку й потягла її за собою.
— Та не так бо швидко, сестричко! — пручалася та, — а то я не підбіжу.
Від землянки, де Маруся жила, до нової шахти було не дуже далеко, і дівчата швидко туди добігли.
Що ближче вони добігали до неї, то більше людей їм стрівалося, що туди-ж бігли, а коло самої шахти зібралася вже чимала юрба, — тут був управитель над шахтами, штегер, шахтарі, що не пішли сьогодні
