підійшли під неї, або до неї та пробилися туди, — от воно й залило.
— А ти хіба знаєш?
— А вже-ж знаю, бо в старій шахті було повно води, а тепер углиб вода пішла.
— Лихо та й годі!
— А скільки людей у шахті? — спитавсь управитель у десятника.
— Та небагато: було десятеро, одного винесло, а дев'ятеро там, — відмовив той.
Маруся протовпилася аж до шахти. Це була не сторчова шахта, не така, як колодязь, а була це похідна шахта, так, що як печера йшла у землю вглиб, і шахтарів не спускано в неї, як у сторчову, а вони просто ходили туди. Тепер вона була вщерть повна нечистої, якоїсь рудої води. Вода дійшла вже доти, поки їй треба було, і стояла тихо. Шахта здавалася зовсім мертвою. І справді — вона була могильною ямою тим нещасливим, що в їй робили. І її, Марусин, батько в цій ямі.
Маруся, знесилена, сіла на вугільний вагончик, що там стояв. Галька сіпала її за руку, казала, що треба відійти від шахти, але Маруся мов не чула її, сиділа непорушно, втупивши очі в ту яму з каламутною водою, що поглинула її батька. Галька
