— Ой, лишенько, — чия-ж то? почулося поміж їми.
— Максимова.
— От сердечна сирота! то матери не було, а тепер і батька нема.
— Одведіть геть жінок та дітей! — знову звелів управитель.
Жінок відштовхнули назад. Але з Марусею справа була важча. Вона пручалась, кричала й не хотіла йти.
— Що я вам роблю? Я буду тут, я тільки дивитимусь, тільки ждатиму. Там татко! Ой там-же-ж татко!
Управителеві жалко стало Марусі! Він підійшов до неї.
— Дівчино, йди з відціля — тут становитимуть машини. Машинами витягнуть воду з шахти. Хіба ти не хочеш, щоб твого батька вирятувано з шахти?
Почувши це, Маруся відразу встала й одійшла набік. Вона сіла на ту каменюку, де попереду сидів Семен, той, що вода його з шахти викинула (бо його вже кудись поведено). Звідси видко було все, що коло шахти робилося.
Смоки становили недовго. Трохи згодом машина забухтіла. Маруся здрігнулася й устала.
