По той бік шахти вже лилася з кишки вода, лилася просто на землю й стікала туди, на низ, до яру. Маруся дивилася довго на цю нечисту воду і врешті глянула на шахту. Вона думала, що тут води вже добре поменшало. Вона помилилася. У широкій ямі як було повно води, так і тепер зосталося. Маруся знову сіла на каменюку й почала дивитися на шахту, дожидаючись, поки поменшає води. Вона мало що чула з того, що робилося навколо неї, — уся бо її увага повернулася на одно — на воду.
Але вода не подавалась. Принаймні Маруся цього не помічала. На таку широку яму мало було цих смоків. Та инших не було, бо шахта була вбога.
Проминуло півгодини, година й більш. Люди порозходились. Дві жінки, що їх чоловіки в шахті були, довго стояли й плакали, але кінець-кінцем і ті пішли. Зосталися сами ті, що робили коло смоків та Маруся.
Вона й тепер сиділа на каменюці. Її кільки разів хотіли прогнати, та все пожаліють і не проженуть. Тільки години за дві роботи помітила дівчина добре, що вода подалась нижче від країв. Тоді вона ще пильніше почала дивитися. Та даремно пильнувала. Вода подавалась так, що оком не можна було
