помітити. Марусю починала вже обнімати безнадійна туга. Вона довго не насмілювалась, потім таки встала й підійшла до одного робітника.
— Дядьку, — несміливо почала вона, — чи скоро?
— Що — скоро? — спитався трохи сердито, трохи дивуючись, чоловік.
— Чи скоро воду витягнете?
— Ге-ге, дівчино! ще довгенько тобі дожидатися! Ще днів із п'ять поробимось. А йди лишень відціля, не заважай!
Маруся відійшла. Ті слова її вразили. Вона сподівалася, що все зробиться сьогодні. Вона була певна, що її татко ще живий. Він певно обрятувавсь у який закапелок, — такий, що й вода туди не досягне, — там він сидить і дожидається, поки воду витягнуть. Але воду витягнуть аж через п'ять день. Чи вже цьому правда? Т'адже-ж у татка нема чого їсти, — він умре з голоду, коли п'ять день просидить у шахті не ївши.
Ой що їй зробити, щоб пособити, щоб швидше обрятувати татка, не дати йому вмерти з голоду? Бідолашна Маруся морочила собі голову і з тугою безнадійною впевнялася, що пособити вона нічим не може, що навіть якби життя своє віддала, то й
