пивши руками худі коліна, билася об ці коліна головою й ридала, кричала з нетерпучого болю. Вона губила все, що мала в житті: оборону, любов, усе своє щастя — чи то-ж могла вона не ридати, не розриватися з несамовитого плачу, не бажати, щоб розпалена голова розбилась об худі коліна?
І вона ридала.
Чи довго це було — вона, звісно, не знала. Але де-далі, плач її ставав усе хрипкіший, усе тихший та тихший. Ридання ще змагалося, ще розривало груди, але в грудях уже не ставало сили його видержувати, в горла вже не ставало змоги виливати голосом безнадійну муку. Ридання потроху стихало. Дівчина припала головою до колін та так і заніміла, і якби не здригалося иноді тіло її перемучене, була-б це мертва постать.
А тим часом ніч уже кінчалась, і похмурий невеселий день уже зазирав у вікно. Маруся не помічала цього, не помічала, як потроху білішали перед нею стіни, піч, як висувалися з темряви стіл та малюнки в кутку. Але як розвиднилось добре, вона помітила світ. Підвелася з долівки і хитаючися вийшла з хати.
Вона пішла до шахти і пройшла до неї спотикаючись. Там була така сама робота, як і вчора. Маруся глянула на воду й скрик-
