Так поминув день до вечора, а ввечері Маруся вернулася в свою хату. Не знала, що їй робити, як розважитися. Потім заснула. Але спала не довго й прокинулась іще вночі — сиділа і дожидала світання.
Ледве свінуло на дворі, — вона вже побігла з хати. Але біля шахти було те-ж: метушились робітники, бухтіла машина, хлюскали смоки. Тільки, як ближче підійшла, помітила вона й відміну: води в ямі вже не було видко, — вона була десь там глибоко, і звідти тягли її смоки.
Маруся сіла на старе місце.
Вона прийшла з надією, надія держалася деякий час у неї в грудях. Але потроху надія починала зникати, і пекуча німа туга безнадійна обнімала дівчину. В її маленькій голівонці плутались безладно чорні, страшні думки. Ні, — ніколи не спорожнять цієі клятої безодні! Адже вода позаливала всі закапелки — чи то-ж виберуть її звідти? А якщо й виберуть, то коли? Тоді, як татко вмре з голоду. Умре? А тепер? Може він уже тепер умер, може вже давно залила його вода? А коли й не потопила, то вже сьогодні третій день, а завтра ще робитимуть, а там ще… І татко сидітиме в шахті не ївши.
