Вона починала уявляти собі страшну смерть з голоду. Там, глибоко під землею, залізши у найдальшу від води нору, сидить він, зігнувшись, і голод його мучить, мучить… Далі вона про це не могла думати, бо вже й від цього самого кригою проймало їй душу.
А коли вона зостанеться сама на світі, то що їй тоді? Хто її так пожалує, так оборонить, як татко? Ніхто. І мабуть краще було-б, коли-б вона не жила вже на світі, коли-б і її та шахта поглинула. Коли татко вмер, коли татко лежить у шахті неживий, то на що їй жити?
Вона просиділа ввесь день німа й непорушна. До неї знову приходила Горпина, їсти приносила, та не могла вона їсти.
На ніч вона не пішла додому, — сподівалася, що вночі може виберуть воду. Вона лягла долі біля того каменя, зібгавшися як клубочок. Якийсь жалісливий шахтар укрив сердечну своєю свитою. Але вона не спала. Вона то лежала, трусючися з холоду, то підводилась і дивилася, як біля шахти робили люди, чудно осяяні червоним світом од машини, од лямп. Вони все робили, вони не спинялись: коли втомлялись одні приходили инші замість їх, а робота все не дороблялась,
