Мала Маруся зосталася дома сама. Її батько пішов на роботу в шахту. Ні братів, ні сестер у неї не було, мати її вмерла, тим вона завсігди зоставалася сама, як батько йшов на роботу.
Вони прийшли сюди із села. Маруся залюбки згадує той час, як вона там із матір'ю жила. Тільки це давно, давно було! Вона ледве пригадує молоде вродливе обличчя з великими темними очима. Вона пригадує, як це обличчя, без краю ласкаве, схилялося до неї, а дбайливі руки вкривали її тепліше, і тихий материн голос казав:
— Спи, моя голубко! спи, моє серденько!
Багато з того, що тоді було, позабувалося — адже їй тільки чотири роки було, як мати вмерла, — але цей чарівний образ ніколи не зникав з душі у бідної дівчини-сироти.
Її батька звали Максимом. Він був безземельний, бо Марусин дід, за панського ще
