з дядьком знали, що цих грошей стане, щоб прогодувати дівчину. А все їм здавалося часом, що Маруся — зайвий клопіт у їх; здавалося це їм того, що важка робота в убозтві зучила їх труситися над кожною крихтою.
Через те Маруся не знала жалування в цій сім'ї. Воно і свої діти тітка не дуже милувала, та все-ж то були свої: хоч і покарає, та й пожалує потім. А Маруся «не була своя», хоч і родичка. Тим вона чула від тітки здебільшого саме бурчання та гримання і мало, дуже мало коли зазнавала жалування.
Еге, вона не знала жалування, того песливого материного жалування, що так добре його видко навіть, як гляне мати, як погладить дитину по головці. Оце саме й було найбільшим горем бідній уразливій дівчині. Тим і образ той, як мати її пестує, нахилившись до її, Марусиного, приголов'я — зберігся в дитячій душі такий збавливо-чарівний.
Найбільша радість Марусі була, як у неробочий день часом приходив до неї батько.
Він дуже любив Марусю, завсігди приносив їй якого гостинця, садовив її до себе на коліна, як вона була маленька, і так багато розмовляв із нею, як вона підросла.
