З самим батьком тільки розмовляла вона зовсім щиро, сам батько тільки й знав, чим вона журилася та з чого раділа.
І ото, як одного разу сиділи вони у двох у садку, — її журба за рідним пестуванням вибухнула відразу:
— Візьміть мене, візьміть мене до себе, татку! Я не хочу тут більше жити! — благала ридаючи дівчина, припадаючи своєю маленькою чорнявою голівонькою батькові до колін.
— Серденько моє, куди-ж я тебе візьму? Адже я в казармі живу, — там тобі не можна жити, — впевняв її батько.
— Я буду там жити, я буду вам пособляти, — тільки візьміть мене.
— Дурненьке! ти не знаєш, що таке казарма. Там тісно, нечисто, там живуть самі великі чоловіки, а дітям там не можна жити. Ніяк мені тебе, дочко, взяти.
І справді не міг батько взяти Марусю. Казарма, де шахтарі жили — це була довга, тісна й брудна будівля. В ній жили робітники й спали всі покотом на одному полу, а піл тягся через усю хату. Будівля була дуже вузька, бо між полом та другою стіною ледве можна було пройти, щоб лягти на піл. Тут не можна було жити сім'єю, — ось
