може, швидше й дадуть. Це вже як управитель над шахтами скаже, — як потрапиш до його в слушний час, може й дасть.
А вже й гарно було-б жити з Марусею вдвох! Погано самому, важко жити! А якби Маруся — от-би добре було!.. І Максим уже собі уявляв те радісне життя…
Так думаючи, подався Максим до управителя. Мабуть у слушний час він прийшов.
— Нащо тобі землянка? — допитувавсь управитель.
— Та дочка в мене маненька, дак не можна їй у казармі жити, — казав Максим.
— А чом-же вона з матір'ю не живе?
— Бо нема в неї матери, а в людей важко жити. Ото й доводиться мені до себе взяти її. А хіба-ж можна в казармі з нею? Дозвольте вже, спасибі вам, жити в тій земляночці, — однак вона без догляду розвалиться, а ми її держатимем цілу.
— А воно й правда, що розвалиться, — подумав управитель і згодився. — Ну, гаразд, — можеш туди переходити.
Низько вклонившися, вийшов од управителя Максим та й пішов просто до землянки. Вона справді була поганенька: шпаруни пообпадали, хворостяна покрівля (стелі по землянках не буває) погнулась у середину
