— Мабуть Петро, — думає молодиця: — Чи несе ж хоч що небудь?…
Справді Петро. Увійшов мовчки, сів на лаві нічого й не каже. Позирнула Горпина на його і відразу вгадала, що дурно він ходив.
— Петре, — каже — нічого не дали?
— Кажуть, що без панів земських не можна… — понуро відказав Петро.
Мовчать обоє. Петро, похнюпивши голову, сидить сумний-сумний. А Горпина схилилась на прядку і не пряде вже. Глянув на неї Петро, — така вона змучена, зовсім змарніла. Жалко йому стало її. Підійшов до неї, обняв, та й каже:
— Годі, голубко моя, годі! не журись.
Підняла очі Горпина, а в очах сльози.
— Ми то, перетерпимо, — каже, — а дитина як? Яково їй терпіти?
Та й заплакала Горпина тихо... згодом озвалась знову:
— Та вже ж така, мабуть наша доля. Як Бог поможе, то й перетерпимо.
То розважати жінку хотів Петро, а тепер чує, як у самого на серці все важче та важче стає. А як сказала вона, що терпіти треба, то й не вдержався:
— Та доки ж його терпіти? — аж скрикнув. —
