Уже ж і так, здається, дня не минає, щоб не терпіли!
— Та вже ж, мабуть, так Бог дав! — знову каже Горпина.
Петро насупився.
— Та хіба ж ми вже такі грішні, хіба немає вже й грішніших од нас, що таке лихо ми терпимо?
Нічого не сказала Горпина, замовк і Петро похмурений. Мовчить, а думи снуються в голові:
— Хіба ж то правда? За віщо ж мусимо з голоду вмірати? Староста не дав, а як сам, то хіба не бере відтіля ж? Торік же вкрав четверть ячменю… Вони крастимуть наше добро, а ти з голоду вмірай, і дитина нехай умірає!
Та й обняла Петра злість; така злість у його в серці заворушилася відразу на старосту, що й не сказати.
— Він у достатках, — Петро думає, — та ще й краде, а я голодний, то що мені робити?
І хто й зна що зробив би він старості, так запалилося. Схопився похмурий з місця, пішов з хати. По двору блукає, а думка не кида:
— Не вмірати ж із голоду! Моє ж добро, не чиє там, бо й я ж туди ссипав, а тепер, як мені їсти нічого, так дати не можна! Ну, так я ж
