у вас не прохатиму! Я й сам без вас візьму!
І скільки він не думав, то все одно в голові стоїть: „візьму!“
— Не чуже ж я візьму, а своє. Коли не дають сами, треба крадькома брати.
І так він потроху до тієї думки звик, що зовсім не лякавсь її. Спершу йому здавалось аж страшно, як він про це думав, а тепер дарма, — звик. І як звик і не став цього зовсім боятись, тоді наважився зробити так, як надумав.
— Піду, дірку в гамазеї продовбаю та й наточу! — думає Петро.
Тільки як про це Горпині сказати? Він знав добре, що вона зроду того не схоче. Він знав, що хоч як її вмовляй, а на це не підмовиш. А що ж його більше робити? Він бачив округи себе лихо, а не міг тому лихові запобігти. Бачив, що й люде не хотіли йому помочі дати. Он староста краде, а йому так не дав у позику! Усюди неправда!… І тепер йому не здавалося гріхом украсти. А все таки боявся казати про це Горпині, бо почувався, що й він не по правді робить.
А Горпина стала помічати, що з Петром робиться недобре щось. Все похмурий та смутний ходить. Почне вона питатися, нічого не каже, або: «Та так… Щось голова болить».
