Иноді ж гляне понуро так на неї та й одмовить: „А з чого ж його веселому бути?“
Бачила молодиця, що не такий став Петро, а запобігти лихові не знала чим, тільки журилася ще дужче.
А тим часом хліба вже не було, картоплю всю поїли, затого вже зовсім нічого їсти буде. До батька не довелось Горпині поїхати — коня ніхто не дав, а пішки хиба ж легко сорок верстов до Сироватки пройти, та ще й з дитиною. А покинути дома її не можна: і так ледві жива тією краплею молока, а як покинути, тоді й зовсім хто й зна що буде.
Бачить усе те Петро і знову сам собі каже: „Візьму! Не здихати ж як собаці! Хай Горпина що хоче каже“.
Одного разу лежить він уночі з жінкою на полу, не спиться йому, бо думки не дають. Та й думає він: „А що, як Горпині зараз скажу?“
Але не сказав, тільки ще дужче почав з одного боку на другий перевертатися.
— Чого ти, Петре?
— Нічого, — каже.
Стала вже дрімати Горпина, коли чує, кличе Петро:
— Горпино!
— Га?
