— Знаеш, що…
— Hy?
Став Петро, знову боїться казати.
— Та я нічого… Я хотів спитаться, чи є у нас вода в хаті? пити хочу.
— Та в діжці ж…
Устав Петро, наче воду пішов пити, а у самого думка: „Сказати? Та вже ж од неї не сховаєшся — чи тепер, чи тоді, а казати доведеться“.
Прийшов, знову ліг біля жінки, вкрився.
— Горпино, що ж далі робитимем?
Нічого не каже молодиця: вона вже всі думи передумала, та нічого не вигадала. Тоді Петро почав, заникуючись:
— А я… я… Знаеш, що я думаю?..
— Що?
Та й знову Петро зупинивсь, далі відразу заговорив швидко, неначе поспішаєтся:
— Не здихати ж із голоду!.. їм нічого — он і староста: сам гроші громадські краде, а хліба шматка не дає. Хиба ж нема й нашого там? Хай! Панькатися з їми, чи що? Хиба вони розуміють? Узяти та наточити з гамазей..
— Бог з тобою, Петре! Що ти кажеш?!
Аж росердивсь неначе Петро:
— А що ж, із голоду, — каже, — вмірати?
