не здавалося, що він погано робить, бо він просто забув про це, неначе б то про це й думати не було чого Спокійно та сміливо йшов, нічого не лякаючись.
Ось вигін кінчається, щось зачорніло здалека. «Гамазеї», — подумав Петро — «У сторожа гамазинника вже не світиться, — будуть повні три мішки».
Легкою ходою пішов далі. Уже недалеко! Тільки що, це? Голосно, дзвінко відгукнувсь у повітрі крик. Мабуть сич. Знову кричить, «нявка» — ні, це сова. І відразу страшно Петрові стало Щось перехопило дух, серце застукало в грудях. Він зупинився, став прислухатись. За спиною аж морозом сипнуло.
— Піймають, піймають! Злодій!..
І знов одразу наче снігом обсипало. То сміливий був і спокійний, а тепер усе те зникло. Він увесь тремтів.
— Іти, чи не йти? — думав він. — А як піймають?
Він знову почав прислухатися. Але навкруги всюди було так тихо, що він міг чути, як у його в грудях колотилося серце.
— Може вернутися?.. А завтра знову будемо без хліба!.. Ні вже — піду!
І він тихо, тихо почав прокрадатися до гамазеїв; підійшов до їх, ще раз озирнувсь
