ночі, що він то в пана, то дома почував, у ті похмурі ночі не було йому спокою. Бо загинуло його щастя, може навіки загинуло. А воно ж було колись, те щастя, було навіть і тоді, як голод. їх мучив. А тепер усе зникло. Тільки груди пече, так пече… „Хоч би кара, та не така. Хоч би налаяла мене, хоч би докоряла, а то мовчить, нічого не каже, а як билина сохне".
Се було в неділю ввечері. Петро сидів дома біля столу, а Горпина, на полу, сидючи, дитину колихала, Каганець потроху блимав, і при його світлі жінка здавалася ще більше змученою, ніж у день. Обличчя марніло, очі позападали, і якась мука світилась у їх у той час, як вона їх піднімала від колиски. Жаль стиснув серце Петрові. Устав він, підійшов, сів біля неї.
— Горпино!
Вона мовчки підняла на його смутні очі.
— Горпино! доки ми будемо так мучитися?.
У його портався голос: щось стиснуло, мов кліщами, горло. А вона все мовчала. Ледві переміг себе Петро, знову почав:
- Обоє ми гинемо… Уся душа перемучилась… Скажи мені, що ти маєш на думці, скажи, бо доки ж так жити?..
Вона знов глянула на його своїми позапа-
