далими очима і тихо спустила їх додолу. I Петрові здалося, що той погляд досяг йому аж у серце і як ножем різонув його.
— А що я тобі скажу? — почала вона тихо. — Адже ти сам знаеш… Я казала — не роби.. Коли ж не сила моя… Я любила тебе, а ти злодієм зробився…
— Нехай і так, — говорить Петро, але ж ти знаеш, я не тим це зробив, що… ти знаєш, що не можна було цього не зробити…
— Я знаю, — тихо відмовила Горпина. — Усе те я знаю… Але що ж я з собою зроблю, коли я не можу, коли мені несила до того звикнути. Краще б я з голоду вмерла, ніж це сталося!
Вона все нижче й нижче до колиски нахилялась.
— Яке тепер життя буде?.. Не життя, а мука… Чи ждала ж я того, чи сподівалася!
І вона тяжко заридала, припавши до колиски і б'ючись головою об її бильця. Злякана дитина прокинулась і собі заплакала. А Горпина мов не чула її. Довго ховала свою муку, і ось тепер та мука сльозами вибухнула. Тільки ж не пособили ті сльози, не винесли лиха з душі…
V.
Ще більший сум обняв Петра. За останній тиждень він перемучився так, що й пізна-
