ти його не можна було. Дума по думі минали в Петровій голові, все чорні, непривітні думи. Раз, серед ночі, у його промайнуло в голові: признатися? В острог замкнуть... Там з злодіями, з розбійниками... А хиба він сам не злодій? Ну й нехай у пута закують, поведуть... А син? А Горпина? Що тоді з сином буде?
— Що! А тепер Хиба краще? Тепер мені жінка — не жінка, наче й дитина не моя дитина... Гірше не буде, та хоч Горпині може по легшає, як мене не бачитиме.
І що більше він думав про це, то все дужче хотілося йому все росказати, крикнути: — Це я вкрав!...
I в його обертом ішла голова. Він ходив зовсім як несамовитий і його позападалі очі иноді так страшно блищали, що Горпина часом лякалась його.
І ось настав час, наважився він. Це було в неділю. Строк у пана він уже вибув і жив дома. Він устав рано і мовчки почав справлятися біля хазяйства.
— Хиба все сказати їй? — думав він. — Ні, якось страшно. Нехай довідається сама, як уже зроблено буде.
І він вештався на дворі, не ввіходив у хату, бо йому тяжко було бачити жінку. Так сяк перебувся до обід По обіді одягсь, гля-
