нув на Горпину і знову подумав: „Сказати?“ Вона мовчки поралась біля печі і не дивилась на його. Він одвернувсь, перехрестивсь і пішов з хати.
Горпину здивував Петро тим, що йдучи помоливсь. Але вона не зупинила його: їй тяжко було з їм розмовляти. Вона й тепер любила його і тим то ще тяжче їй на серці було тоді, як вона пригадувала, що її чоловік — злодій.
Петро тихо йшов до волости. Його перестрівали люде, а він і не бачив їх, — так опанували його думки. А про те він був якось надзвичайно спокійний. Саме так, як тоді, коли він ішов красти, саме так і тепер якийсь дивний спокій обняв його.
Але ж як побачив коло волости громаду, серце заколотилося йому в грудях. Як він скаже перед громадою? Хиба підождати, поки розійдуться, та сказати самому старості?
Тим часом він наближався до громади. Він і сам не пам'ятав, як протовпився проміж людей аж до рундука. На рундуці стояв писарь, щось читав. Петро став ждати. Писарів голос відбивавсь у вухах, але ж слів зрозуміти Петро не міг. Та він і не силкувався прислухатись до їх. Голова йому палала.
