— Що я тобі позичатиму? У мене в самого, може, діти голодні сидять, а тобі давай, давай, а назад і не сподівайся. Ти вже он у всього села напозичавсь. Тут сам за мішок хліба, може, хто-й-зна що віддав би!
Раяла жінка Петрові до пана піти, нанятися. Пішов на сусідній хутір — не взяли: і так багато, кажуть, наймитів. До другого пана пішов, так той глянув, що в Петра одежа — лата на латі, подумав, що гольтіпака, пройдисвіт якийсь, — не схотів і говорити.
— Геть! — каже, — багато вас тут ходить таких!..
Зовсім не знав Петро, що й робити. У кого коняка була, так хоч возити панські дрова з лісу наймалися, а йому й того не можна.
Одного ранку встала Горпина вдосвіта. Дитина ще спала. Молодиця почала тихесенько біля печі поратися, а Петра послала дров урубати. Порається а сама думає:
— Як би цей тиждень так-сяк перебутися, а там, може, поміг би Господь, то поїхала б до батька в Сироватку, — може б вони хоч з мішочок дали. Лихо без коня: то сіла б, поїхала та й годі; а тепер, поки то випрохаєш у кума того коня!..
Відчинилися двері. Петро вніс дрова, додолу кидає.
