— Та не грюкай бо так, — дитину збудиш! — каже Горпина.
Ростопила молодиця в печі, постановила горщики. Тоді підійшла до діжки з борошном, глянула:
— Петре, а Петре!
— Га?
— А що ми оце робитимем?
— Як?
— Борошна тільки на раз, та й то хлібини на дві.
Помовчав Петро, далі каже:
— Що ж його зробиш, я вже й сам не знаю..
— Хиба ще піти попрохати?..
— Та до кого ж іти, коли у всіх напозичалися так, що ніхто вже не дає?
Горпина й сама це добре знала. Замовкли обоє. Прокинулась дитина в колисці, молодиця взяла її на руки, почала годувати. Воно вхопилося голодне, та й кинуло: молока нема. Тільки ще дужче заплакало. Каже Горпина:
— Хоч би вже сами, та оцієї дитини не було, а то тільки дивишся, як воно мучиться: сама голодна й воно голодне що-дня, бо молока нема.
Петрові самому дитячий плач мов ножем серце краяв. Так хиба жалем поможеш?
