— Знаеш що, Петре? Піди попрохай старосту — може він з ґамазеїв дасть?…
Мовчить Петро, а дитина все плаче, усе мов ножем серце крає. Устав Петро каже:
— А піду! Не здихати ж із голоду!
Узяв шапку, ще постояв, подумав, а далі й пішов мовчки. Він знав, що староста не може сам дати, а все ж пішов, щоб хоч не чути, як дитина плакатиме.
— А може й дасть? — думає, — хто його знає?… Треба попрохати добре. Шкода, що на чвертку ратушним нема.
Прийшов Петро в ратушу, увійшов, перехрестився: «Здорові з середою!» — сказав і став біля порогу. Староста в кутку за столом сидів, а писарь з шахви папери виймав, по столу роскладаючи. Більше нікого в ратуші нема тільки Петро та їх двое. І збірається все Петро сказати, та ніяк не зможе: думає: «А як скаже-ні, не дам?» І як подума про це, подума, що тоді в його дома і жінка й дитина голодні сидітимуть, так і дух йому перехопить, і не вимовить він нічого, тільки стоїть біля порога та шапку драну в руках мне. Бачивши староста, що йому чогось треба, а нічого не каже він, — став сам питатися:
— А чого тобі, Петре?
Підійшов Петро ближче, вклонився.
