— До вашої милости, — каже.
— Hy?
— Не положить гніва, прийшов оце до вас… От уже третій день мало що й ївши сидимо… Сьогодні й крихти в роті не було і борошна нема…
— Ну, то що?
— Не положіть гніва… Я вже всюди прохав, так хто ж його позичить, як у самого, може, нема?.. Так я оце… чи не дозволили б з гамазеїв хоч мішочок дати?..
Глянув на його староста та й засміявся.
— Ге, хлопче! цього ми не можемо своєю волею зробити, на це дозвіл од начальства треба.
— Од управи земської, розумієш? — каже писарь.
— Та воно так, — каже Петро. — Та чи не можна б як небудь там, хоч трошки?…
— Та й чудний же ти який, чоловіче! Ти ж чуєш, що ні, ніяк не можна.
Постояв Петро, помовчав, та й каже:
— Та може воно так, і без управи?.. Хоч не багато…
— Та тобі ж кажуть, чи ні? Позакладало тобі? — визвірився писарь.
А Петро все стоїть, не йде. Він і сам не розумів, чого ще він ждав. Тільки як же
