Над ними в повітрі справді ширяв хижний кібець, гостро й пронизувато свистючи.
От і кавуни. Санько зірвав що-найбільшого і покотив до Стецька.
— Коти!
Далі другий.
— Буде, Саньку, вже буде!
— Ще цього здорового.
Вирвали ще й здорового і тоді почали котити по баштану назад, плазуючи, як і перш. Кавуни часом плутались в огудинні, але котилися. За кілька хвилин хлопці були вже не на баштані, а в густій траві, що росла коло його.
— Ну, тепер добре! Оце так кав… — почав був пошепки Санько, але остання половина слова увірвалась у його з уст. Обидва хлопці щільно припали до землі і лежали, затаївши духа: недалечко від їх чулася хода та гомін. Товстий старий голос питався стиха:
— Отут, кажеш, бачив?
А другий одмовляв:
— Та ось недалечко від цієї осики.
