— Не займайте моєї калини!..
Очі їй горіли, а щоки були білі-білі; груди так і здималися.
— Ах ти-ж падло! Геть!
І здорова мачушина рука відкинула геть маленьку дівчинку. Сокира рубонула, жалібно хряснула цівка калинова і впала стеблина, тремтячи листом.
— Мамо! голубонько! рідненькі! Не рубайте, помилуйте!
— Геть, каторжна!
Вона кинулась до мачухи, цілувала їй руки, затуляла своїм тілом останні калинові стеблини.
— Геть, каторжна!..
Але каторжна обхопила руками кущ, і її тонкі маленькі пальці так і заклякли на цівці. Трохи пальців їй не поламала мачуха, поки відірвала від калини, відволокла геть і останніми разами дорубала дерево…
Так росла Докія: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих іграшок, без калини, — тільки співала иноді тихо, як знала, що її ніхто не чує, тихо та жалібно. Де вона тих пісень училася — бог її святий знає, а вміла багато — і все жалібні — так, мов сами вони в неї з серця лилися:
Ой до кого-ж би я прихилилася?
Прихилилась-би я до калиноньки,
До калиноньки, до червоної.
А калинонька нахиляється,
Моє серденько розривається
А як оце побачить кого, зараз і замовкне і знову така, як і була: очі додолу, обличчя закам'яніє…
