І так минали роки…
Минули — і з маленької дівчинки виросла доросла дівчина. Та життя їй не перемінилося: так, як і попереду, била її мачуха і зневажав п'яний батько; як і попереду — не мала вона на вулиці подруг і була всім чужа, не маючи нікого до себе прихильного, та й сама не була вона ні до кого прихильна — зосталася вона «каторжною», як і була.
Ні, була й відміна.
Колись мов закам'янілий упертий вираз на обличчю тепер неначе злагоднів. Але-ж це зробилося не тим, що вона пом'якшала своїм серцем до людей, а люди до неї — ні, відміну ту на обличчю зробила страшна невсипуща журба, що гнітила їй душу, розривала груди і, не мавши вже сили ховатися в серці, виявилась і на обличчю. Ця журба обнімала її й тоді, як Докія була ще маленькою дівчинкою, але-ж була не така дужа, та й упертість перемагала її.
Потім малу-по-малу заворушились у дівчини в голові думки. Які? Про віщо? Вона спершу й сама не знала до-пуття, як і про віщо вона дума: думається та й годі. А думалося все саме смутне, саме невеселе, і ось нарешті з цього безладдя розумового вибилася, виявилась виразніш од усіх одна думка: за що мене так мучать? А потім: хиба я гірша від инших? І ці дві думки не давали їй спокою. Вона не могла бачити, що й вона була иноді винна: коли її кривджено й зневажувано, то й вона, як мала силу й змогу, не лишала цього без помсти, а иноді й надто. Вона не могла зрозуміти, що вона сама була винна, відіпхнувши від себе
