Христю тоді, як та на вулиці колись підійшла до неї і сказала:
— Докійко! я… я…
Правда, всі вони — і хлопці, й дівчата, і ця Христя з ними — якось особливо дошкуляли їй того вечора своєю зневагою, але-ж Христя оханулась, їй шкода стало бідної Докії, і вона, мало не плачучи, промовила:
— Докійко! я… мені тебе… я…
Може вона хотіла далі сказати, що від цього часу буде вірною подругою Докії, — але-ж цього нічого не сказала, бо Докія скрикнула: «Геть!», одпіхнула її і втікла з вулиці.
Вона, кажу, не могла ще зрозуміти того, що в таких випадках сама иноді була винна, не могла, бо дуже вже великої кривди зазнала від людей. І вона винуватила ціх людей за все: за свої муки й сльози, за своє дитинство безрадісне, безлюбовне, за свої молоді літа, що марно гинули — за все, за все. І люди були справді винні. Одні пекли її, мучили, — така була її мачуха. Другі не хотіли зрозуміти її мук, а тільки глузували з неї (або їй так здавалося, що глузували) — такі були дівчата, парубки. І вона це все терпіла і не знала, чим пособити собі. І отоді прокинулась у неї в серці журба така страшна, сум такий великий, що він палив їй усі груди, не давав спокою ні вдень, ні вночі.
Каторжна! Від усіх лаяна, від усіх зневажена! За що? На віщо? Господи! Краще й на світі не жити!
І вона то плаче, то страшно обурюється на людей за їх неправду і думає про помсту.
Еге, її серце бажало тепер помсти, вона задушила-б
