усіх тих, хто зневажа її, хто глузує з неї! А проте її серце не зле було, воно вміло любити і прихилятися до чужого горя.
Вона не дівувала так, як дівують инші дівчата. На вулицю чи на вечорниці вона ходила мало: раз те, що мачуха не пускала, друге — що вона їх не любила — тих хлопців та дівчат — і… боялася; третє — не мала в чому й піти, бо всі сміялися з того дрантя, що в йому водила її мачуха. Ні, вона не дівувала! І хоча деякі парубки таки задивлялися на її стан високий, рівний, на її очі темні, на коси чорні, на брови, але-ж тільки задивлялися, а далі йти не зважувались, бо до цієї каторжної не можна й приступитися — така зла, зараз стусанами нагодує. А сама вона про це не думала — може вона й уродлива була, може мати й дала їй бровенята, та не дала долі, — вона цього не знала і не дбала про це, бо про це дівчата думають і дбають тоді, як парубки їм згадуються, а їй ще ніякі парубки не згадувалися…
І так вона жила собі відлюдком з своєю журбою, з своєю мукою, а иноді — і останніми часами дуже часто — і з бажанням помститися…
Одного разу мачуха послала її до тітки Одарки глечика попрохати.
У Одарки вечорниці. Увійшла Докія в хату, — аж там шахтарі. Усі в червоних сорочках на випуск, у чоботях з вимережаними халявами, з пістонами та з китицями, у сукняних чумарках. Усі веселі, один на гармонію грає, а ті пісні шахтарської співають:
