перед неї, просто їй в обличчя дивиться… А він нахилився до неї: чи гарна? Ой, сором! Ой, сором!… А він-же сказав, що гарна… Невже?… От, якби тепер глянути в дзеркало, та не можна!.. Як його звуть? Він не з Ковалівки — мабуть оврамівський… Та чого він на неї так дивився?
І спала, й не спала вона… Другого дня мачуха добре попобила її за те, що стане та й стоїть, як стовпець, а діла не робить.
Та дарма! У суботу ввечері вже вона біля вікна в Одарки й дивиться, чи там він. Нема! І в другу суботу, і в третю — все його нема, і не йде він їй з думки. Коли в неділю смерком іде вона левадою хмизу набрати, аж хтось:
— А здорова, дівчино! Чия ти?
Глянула — він! Так на їй і затрусилось усе. Стоїть — з місця не рушить. А він підійшов та —
— Те-те-те! Та це та, що я при місяцю дивився! Чого-ж ти тоді втікла?
Та за руку її. Злякалася вона чогось, чи що — хотіла бігти. А він не пустив. Обняв та як пригорнув… Нічого вона вже потім не знала, нічого не чула, ні того вечора, ні другого дня, — нічого! Тільки чула, як їй на губах його поцілунки горіли.
Що далі було? Те, що вона покохала. Її серце, нарешті, знайшло кого любити і віддалось… Ні про віщо вона не думала тоді: нехай б'ють і лають — байдуже! Їй не болить після цілування солодкого, пригортання щирого. Байдуже!..
Прийшла весна весела, верба зазеленіла, соловейко
