затьохкав, вишні цвітом укрилися. У садок вона вийде, — серце з грудей вирватися хоче. Небо синіє далеке й широке, хмарки по йому, як ягнятка, біжать, степи, ліси зеленіють, садок увесь пахощами обнімає — ох, і красо-ж божая, яка-ж ти гарна! Ой, і світе мій милий, світе веселий та красний, як-же на тобі гарно жити, вірно любити!…
Заспіває вона — сама пісня з грудей рветься: серце розцвітає, душа вгору лине. А зустрінеться з їм під вербою зеленою, під вишнею запашною, рясно квітом укритою, — зустрінеться — ніч їй мала, не наговориться, не намилується. Ох, і любила-ж вона! Так любила, що всю душу віддала і назад не думала брати. Візьми мене, милий мій, коханий! Мене ще ніхто не любив — візьми мене, бо я вся твоя! Ночі тихії, зірки небеснії! Тільки ви чули й бачили. Світе мій ясний, світе мій красний!
Минула весна, літо минає… Чи не мина з їми й щастя?
Ні, ще не минуло…
Садком зеленим з повітки Докія Семена випроваджає. Дійшли до перелазу. Ще-б далі дівчина йшла, так люди побачать. Обвила вона йому шию своїми руками, пригорнулась до його:
— Семеночку, соколе мій! Чого ти такий невеселий став? Чом ти не такий, як спершу був?
Осміхнувся Семен.
— От дурна! Тобі тільки поцілунки на думці. Не все-ж цілуваться, не до віку-ж обніматься!
