— Не до віку!? Ох, Семене, що бо ти сказав! А я-б умерла коло тебе… Тільки й віку мого, що твоє кохання. Як покинеш ти мене, — загину без тебе. Не покидай мене, Семеночку, голубе мій, сонце моє, щастя моє!..
Та й упилась устами йому в уста… І не одірвалась-би, мабуть, якби сам він не одірвавсь.
— Прощавай!
Перестрибнув через тин та й пішов улицею…
Пішов, та знов не прийшов… І тиждень, і два минуло, а його нема. І осінь прийшла, а його все нема. Вона не хотіла йняти віри тому, щоб він її кинув. А вже з неї всі дівчата сміялися…
Вона ждала і — діждалася…
Стріла таки вона його, стріла — вдень серед вулиці. Кинулася вона до його — забула, де й коли це.
— Семеночку, голубчику!
А він:
— Тю! Чи ти не здуріла!
Та й пішов… Краще-б він її вбив! Стоїть вона, коли чує, регочеться хтось. Озирнулась — двоє дівчат з неї сміються.
— Утік? — кажуть. — Він уже давно до Пріськи ходе…
Невже правда? Ні, не вірю! Сама піду, впевнюся!
І пішла туди, на вечорниці. Він там і Пріська там. І не дивиться він. Вона до його, а він од неї, — аж усі помітили. Не мала змоги й слова йому сказати. Тільки як виходила, почула, — каже він:
— І чого вона, каторжна, так до мене в'язне?
Оце вже вона й од його почула це прокляте слово, і
