йому вона каторжна стала. Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її невавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті! розірвала-б усіх, задушила-б, спалила-б і його, і ту Пріську, і тих парубків та дівчат, що з неї сміялися, глузували, знущалися! От якби було чим — вона зараз-би підпалила цю хату…
Голова її горіла, думки плуталися, груди пекло…
Якби чим заплатити. Чи нема в неї в кармані сірників? Вона почала шукати, чи не зосталося якого сірника, чи не сховала вона як-небудь, розтопляючи піч. Вивернула карман, витрусила — нема.
Вона швидко пішла з двору, пробігла вулицею і добігла до своєї хати. У вікнах не світиться, вже полягли. Сіни не засунені, хата теж. Вона ввійшла в хату.
— Хто там? — спитався з просоння батько.
— Я! — сказала Докія і зараз-же знайшла на коміні сірники та й побігла з хати.
— Куди ти? — гукнув батько.
Вона не відмовила, вибігла з двору, знову пробігла вулицею, але не пішла в двір, де вечорниці, а перелізла на город і зайшла ззаду, щоб ніхто не бачив. Велика повітка була прироблена до хати. Докія зупинилася під нею.
Вона черкнула один сірник. Він зайнявся і зараз-же погас. Сердито кинула вона його осторонь і запалила другий. Він горів. Докія почала підпалювати їм солому у стрісі. Але солома була мокра, і сірник знову погас. Те саме було з третім і з четвертим.
—— Ні, треба знайти сухої соломи. Тут єсть — тут,
