мачухи, не знаючи ще, яка вона, а тільки тим, що вона мачуха; а потім не кидала боятися тим, що вже знала, яка вона. Може… А все-ж був у неї завсігди вовчий погляд. Та й не самий погляд!
Третього чи четвертого дня після свого весілля, мачуха звеліла їй горщики поперемивати, а в неї, бачите, чомусь затрусилися руки, і вона впустила та й розбила горща. Неможна-ж було дурну не повчити — і мачуха дала їй штурхання. І ось після цього — хоч ти їй що, а нічого не вміє до пуття зробити: або поб'є, або наплута, накруте і не так зробить, як треба. Довелося вчити трохи не що-дня, а далі й що-дня… Так що-ж вона — покається? перепросить? Така! Хоч ти її вбий, — од неї слова не почуєш і ніколи не заплаче, — найгірше, що й не заплаче ніколи!
— Докіє! — (спершу ще її таки на ймення звали) — чому хвіртки не причинила? Теля вибігло.
Мовчить.
— Кому я кажу? Чи я тобі не наказувала?…
Мовчить, у землю очі втупивши. Убив-би на цьому місці!
— Чи ти оглухла? — і мачушина рука з усієї сили б'є її.
Стоїть, мовчить.
— Так слухай-же! слухай! Ось тобі, щоб слухала, щоб слухала, чуєш ти!
Ні пари з уст! Ні сльозини з очей, мов їй і не болить! Одного разу мачуха не втерпіла:
— Хоч би ти заплакала коли, каторжна!..
А вона тільки глянула на неї з-під лоба, як вовк, і
