мовчить. І так завсігди. Б'є її мачуха, б'є, поки втомиться, поки заболять руки, — аж тоді кине:
— У-у!… проклята! каторжна!…
А до батька яка вона? Ще як мати жива була, так тоді тільки до неї й мостилася, та вдвох усе плакали. Тоді хоч плакала! Та що з того?… Така-ж і мати її була — або плаче мовчки, або докоря: нащо п'єш, нащо жидові хліб носиш!.. Давав їй він доброго прочухана, як під п'яну руч. Ну, то-ж матір бив, а ця-ж чого тікає від його? Не завсігди-ж він і п'яний, иноді схочеться йому пожалувати її — вона-ж таки рідна дитина, — оце й покличе:
— Докіє!
Підійде, голову похнюпить.
— Докіє! Дочко… — почне батько та й зупиниться: мов колода вона перед його стоїть. Штовхне її з пересердя, встане, плюне та й піде з хати, промовивши:
— Ну, каторжна!
А з мачушиними дітьми що вона виробляла? Мало вона їх била та штовхала? Як мачухи в хаті нема, так і єсть їм! А одного разу таки розманіжилась: увіходить мати тихенько в хату з городу, дивиться — сидить вона на полу і хлопчика — років півтора йому було — мачушиного на руках держить та так цілує та примовляє:
— Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене, — ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли…
Мачуха як скрикне:
— Ба, яка ніжна! А Оришку нащо на городі вдарила? Івасику — бий її, бо вона Оришку била. Бий кулачком, кулачком її…
