Воно, маленьке, взяло та й штовхнуло її кулачком. Як скочить вона, як кине його на піл — трохи дитини не вбила — та з хати! Не потрапила її мачуха й побити. І більше до дітей не підходила й на руки сама не брала, тільки як мачуха звелить.
Отак-же вона й на вулиці. З неї почнуть сміятися:
— А за що тебе мачуха за волосся з двору в хату тягла?
А вона зараз кулаком!
І зла-ж вона була, на всіх зла! І всі їй були вороги, і вона всім ворог — каторжна та й годі! Мабуть, у неї не серце, а камінюка була.
І все ховається від людей — так щоб не бачити. Піде в садок, аж у гущавину, та й сидить. І що вона там робить — хто її знає! Діти мачушині хотіли довідатися і назирцем одного разу побігли за нею. Так, кажуть, пролізла аж у гущавину та зараз до калинового куща — ріс там кущ калиновий великий — сіла там під ним і головою до його припала і руками його обхопила й каже:
— Калинонько, — каже, — моя червоная, рідна моя матінко! Покрий мене своїм листоньком зеленим, своїми ягідками червоними! Одна ти в мене рідная, улюбленая! — каже, а сама плаче…
Еге, вона плакала тим, що в неї не камінь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! І те серденько так хотіло любити, так хотіло! Але-ж любити було нікого!.. Недоброго і часто й густо п'яного батька вона не любила, матери не було, мачушиних дітей мачуха любити не давала…
І вона плакала та обнімала червону калину, поливала
