Ця сторінка вичитана
Недалеко вже хвилина
У житті остання —
І старе їх серце дужче
Сохне з горювання,
Що ніхто, як прийде час той
Вічного спокою,
Їм очей вже не закриє
Рідною рукою…
Раз сиділи дід та баба
Під вікном обоє
Та на вулицю дивились,
А там чепурної
Дітвори весела зграя
Гралась, метушилась,
Та собі ліпити бабу
З снігу заходилась.
Усміхнулася бабуся,
Дивлючись на діти,
Та і каже так до діда:
— „Що ж уже робити: —
Як Господь не дав нам грішним
Втіхи на цім світі.
То ходімо хоча з снігу
Дівчинку зліпити“.
— „То й ходімо!“ — дід промовив, —
І пішли ліпити…
А навкруг їх, сміючися,
Метушаться діти…
Ліплять. Чують, аж: „Добридень!“ —
Ззаду хтось озвався;
